Про відшкодування збитків при ДТП за участю пішохода. Ухвала Верховного суду України

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА

від 15 серпня 2002 року

(Витяг)

У вересні 2001 р. Г. звернулася в суд із позовом до приватного підприємства "Уманьдержгаз" (далі - ПП) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. У заяві зазначено, що 7 березня 2001 р. о 18-й годині 30 хвилин належним відповідачу на праві власності автомобілем ІЖ-2715 під керуванням П. внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) їй завдано тілесні ушкодження. Через тривале лікування та моральні страждання позивачка зазнала матеріальних і моральних втрат, які вона просила відшкодувати.

Рішенням Уманського міського суду Черкаської області від 16 жовтня 2001 р. позов задоволено частково.

Ухвалою Уманського міського суду від 22 листопада 2001 р., залишеною без зміни ухвалою судової палати з цивільних справ апеляційного суду Черкаської області від 14 лютого 2002 р., ПП відмовлено у прийнятті апеляційної скарги на рішення від 16 жовтня 2001 р.

На зазначені судові постанови до Верховного Суду України надійшла касаційна скарга, в якій ПП порушує питання про їх скасування та закриття провадження у справі у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 440 ЦК шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також організації, підлягає відшкодуванню особою, яка її заподіяла, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Згідно зі ст. 450 ЦК, що встановлює підстави відповідальності за заподіяння шкоди за відсутності вини особи, котра її заподіяла, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Заперечуючи проти позову, відповідач як власник джерела підвищеної небезпеки стверджував, що ним і П. було укладено договір оренди автомобіля ІЖ-2715, згідно з яким з 17.00 до 22.00 (у неробочий час) П. є володільцем автомобіля. Оскільки ДТП сталася в неробочий час, коли П. згідно з договором оренди використовував автомобіль для власних потреб, відповідач вважає, що він не повинен відповідати за заподіяну шкоду, - відповідно до роз'яснень, викладених у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", де зазначено, що під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки на підставі права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Вирішуючи спір та задовольняючи вимоги про відшкодування відповідачем заподіяної шкоди, суд виходив з того, що ПП як власник джерела підвищеної небезпеки є відповідальним за шкоду. У рішенні суд зазначив, що автомобіль в оренду не передавався, хоча на підтвердження цієї обставини відповідач надав суду копії угод. П., залучений до участі у справі як третя особа, підтвердив пояснення представника відповідача.

Всупереч вимогам статей 202, 202¹ ЦПК суд, встановивши фактичні обставини ДТП, неправильно визначив правовідносини, що виникли, а це потягло неправильне застосування норм матеріального права, тому постановлене у справі рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

За змістом ст. 450 ЦК джерелом підвищеної небезпеки слід визнати діяльність, здійснення якої підвищує вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею з боку людини, а також діяльність, пов'язану з транспортуванням, зберіганням предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, яким притаманні такі ж властивості.

Неправильне застосування норм матеріального права полягає в тому, що в розглянутому випадку джерелом підвищеної небезпеки була діяльність з експлуатації транспортного засобу його володільцем П., а не власником, і заподіяв шкоду саме володілець.

Разом з тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України не вбачає правових підстав для скасування ухвал Уманського міського суду від 22 листопада 2001 р. та судової палати з цивільних справ апеляційного суду Черкаської області від 14 лютого 2002 р., оскільки вони відповідають вимогам закону.

Враховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України рішення Уманського міського суду Черкаської області від 16 жовтня 2001 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд у суд першої інстанції.